Щось вірш мовчить мені, мовчить і проза

Щось вірш мовчить мені, мовчить і проза,
Неначе вони змерзли на морозі.
Немов зимова сплячка, а не літо,
І серце від морозу вже закрито.

Послухать хочу Голос, що він скаже:
Він павутиння слів потрошку в’яже.
Він просинатись став, уже не спиться,
Защебетав слова, немов синиця.

Про що ж слова його? Про добру казку,
І материнську посмішку і ласку,
Про дружні товариські посиденьки,
Про те, що людям вірю я давненько.

Що хоче він сказать? Напевне, Правду.
Таку, що ти ніколи не узнав би.
Ту правду, що сорока десь носила,
Для тебе мій маленький, добрий, милий.

Для чого це йому? Ну, я не знаю.
Лишень можу придумати, вгадаю:
Щоб на землі жилось всім людям краще,
Поганим, добрим, і своїм, й не нашим.

Співає для любові в полі пташка.
Гуляє до світанку доня Маша.
Десь тьохнув соловей в кущах близенько,
Що просинатись ще йому раненько.

Сказати хоче Голос, щоб не спали,
Про діток і батьків найкраще дбали.
Щоб слів поганих в серці не родилось,
І щоб товаришу воно відкрилось.

Відкрите серце у людей великих,
Розумних і відвертих, не безликих,
І їхня хата не «стоїть десь скраю».
Що маю, те кажу. Багато маю.

Хай вірш мій збереже чиєсь сердечко,
Гуляє оте серце недалечко.
Дівочі мрії-туги воно знає,
Нехай мої уроки пригадає.

Не поспішайте жити, мої діти,
Бо перед вами всі шляхи відкриті.
Бо те життя – то не широке поле,
Й ваш вибір не озвався в серці болем.

Ми живемо так, як ми вибираєм:
Про це з дитинства точно уже знаєм.
Це на уроках я не раз казала,
Хто не повірив, той помучиться чимало.

Мені повірте і відкрийте оченята,
І до життя беріться ви завзято,
Бо хто працює на життєвій ниві,
Він добрий, і ласкавий, і щасливий.

Щасливим бути – це так легко, просто,
Як нагадав колись граф Каліостро,
Коли життя чомусь уже минає,
«В процесі» нас те щастя «доганяє».