Мов у романсі –
«Боже, какими мы были наивными»…
Їдуть у танках в
наші міста і села,
браві, затарені,
наче під кайфом: атож – гарантована перемога!..
Салдати Атечества,
яке їм дало копняка під зад,
виписало квитки в
люте пекло.
Обабіч доріг
українських саме такі вказівники й стоять,
а ще: «Корабель
ворожий, йди на х-й», багато інших,
нагадують лист до
султана –
наслідний кураж
українців,
готовність
загинути за перемогу й свободу.
Та ці «наївні»
сунуть і сунуть…
Мов гусінь
слизька,
тупі, з присягою
в мізках,
де більше нічого
–
ні думки, ні совісті,
ні співчуття хоч до себе,
не те що до
інших.
Аж потім вони
будуть плакати,
мамам дзвонити
із трубки, яку їм
подав злочинний «нацист».
Присяга – не
вітер, це правда, але
коли присягаєш
тварюці останній,
тоді начувайся:
спаплюжене буде
те слово, яким
зруйнував власну долю,
тебе ж буде
спалено в гробі залізнім,
і те, що
повернеться в дім, буде тільки ганьба.
01.03.2022.
Другие произведения автора:
Праздники ничего не меняют
Когда тебе осточертеет
В диване искусства
Новые
Меню
