Я постріли почула уночі

Я постріли почула уночі,
Вони були страшні і так реальні!
І хоч ховались за куліси театральні,
Закрити їх не можна на ключі.

Життя – це гра, а люди там актори.
Ніхто із нас неначе і не спорив,
Неначе в нас думки збігались часто,
Й серця неначе бились одночасно.

У нас мета одна на думці – діти,
Щоб виростали і цвіли як квіти,
Щоб краще в світі цім усім жилося,
І щоб зерном наповнилось колосся.

Оте, що сієш вічне, добре в школі,
Що інколи зроста саменьке в полі,
Що хочеться тобі оберігати,
Як, все-таки не перша, друга мати.

Хіба погано, коли поруч друг є,
Що трошки більше має, більше знає.
Коли цей друг є не один, а двоє,
І просто поруч йдуть вони з тобою?

Я розумію, поруч йти вдвох легше,
Поставити підніжку третьому не вперше.
Хіба ж дозволить режисер хороший
Влізати там, де йдеться не про гроші?

Де на вагах душа дитини чиста,
Щось є у голові,й воно «не висне».
Тобі дитина душу відкривала,
І дуже це не мало - ти це знала.

Так, є актори дуже популярні,
І грати свою роль можуть полярно,
При цьому грати можуть паралельно,
У різних режисерів приретельно.

В житті спектаклів класних не злічити,
Коли оці актори – іще діти,
Коли їм пропонують різні ролі,
І вибір є у них, і він – «по волі».

Ти знаєш, відчувала в словах фальш я,
Бо ті слова чужі, вони не ваші,
Бо той сценарій не життя писало,
Чужої правки відчувалося немало.

Я розумію: режисер дорвався,
Він згоди у актора не питався.
Він чітко ставить репліки і фрази.
Чому ж з’являється в мені відраза?

Колись я думала, що будем ми подруги,
Що світ дитячий перший, а не другий.
Що в нас мета одна – щоб тій дитині
Жилося легше і уже віднині.

Я думала, ревнує лише Мішка,
До школи, до дітей чужих, до книжки.
Тут з ревністю дорослого зіткнулась,
Дай Бог, щоб швидше все оце минулось.

Я звинувачена в тому, що не робила,
І душу і думки свої відкрила,
Неначе хочу зовсім матір замінити.
Прошу: думки, оці дурні, відкинь ти.

Ви звинувачення із мене познімайте:
Не винна в цих гріхах, ви так і знайте.
Як сумно, що мене отак підставив,
Той режисер, який тут балом правив.

Я лише в тому трішки винувата:
Своїм «бредом» гружу тебе багато,
Бо я подумала, що ти уже дорослий,
А ти, на мене, ту «маленьку» схожий.

Претензії мої лиш на роль Друга.
До декого таке доходить туго.
Хтось за акторський штат переживає,
А істини простенької не знає.

Тож повторюсь: життя театр, а ми актори,
Бо ти в життя майбутнє світле зориш,
Щоб з Долею своєю сперечався,
А з режисером тим поганим розквитався.