Щось знов не спиться:
. . . Ніч іще гуляє.
Світанок, наче хлопчик,
. . . щось «не доганяє»,
Що прокидатися пора, та він не хоче.
Він каже, що маленький проти ночі.
Приснилась мама
. . . З довгою косою.
Як у дитинстві нахилилась наді мною,
Як в вічі щось тривожно заглядала,
І як за нас, маленьких, все боялась.
Згадався батько.
. . . Нас дорога звала,
Та за мізинчик я його тримала,
І я голівкою по сторонам крутила:
Запитувала, лопотіла і смішила.
Люблю я брата,
. . . Старший він у мене.
Мене ізмалечку виховує страшенно,
За мене він також переживає,
Що я розумниця, він добре уже знає.
Мій чоловік –
. . . Надія і опора.
Він і не думає із часом плину спорить.
Він каже, що мене завжди кохає,
І від незгод життєвих зберігає.
Є син Мишко –
. . . Дорослий майже хлопчик.
Він нашої уваги часто просить.
Він нас ревнує до усіх і до усього.
Ми теж переживаємо за нього.
Молодший син
. . . Дорослішим здається:
Усе він знає, за усе береться.
У домі він уже господар справжній.
Маленький та хоробрий і відважний.
О, ніч велика,
. . . праведна, як мати,
ти відпусти мене трохи поспати,
Бо родичів-знайомих стільки маю,
Що я про сон іще ночей сім не згадаю.
Я дуже прошу,
. . . Ні, навіть благаю,
Бо я тебе спокійно відпускаю,
А ти мене світанкові приносиш,
Приглянути його за мною просиш.
Та той світанок,
. . . Він іще – хлопчисько.
Процесор від утоми в нього «висне»,
Вселився в нього вірус театральний,
Він каже: світ жорстокий і реальний.
Я ж хочу думать,
. . . Що усе йде класно.
І той світанок в день прийде завчасно.
Що він мене захоче зрозуміти,
Що по життю - усі ми просто діти.
Десь сходить сонце,
. . . Людям очі відкриває.
Все розуміє, підраховує, все знає.
Воно мені сказало, що світанок бреше,
Коли присутня я, то йому легше.
Є чудо техніки сьогодні – телефони.
Та інколи до серця вони дзвонять,
Дають життя на день, дають адреналіну,
Дзвони щодня, світанок мій сумлінний!
Новые
Меню
