31.08.08
19:21
«А»:
Існує легенда сімейна:
Шевченко був предком моїм.
І я є нащадком, потомком,
Хоча й не прямим, та твоїм.
Кобзарю, Тарасе, Шевченку,
Колись був невільним, рабом.
За тебе платили немало
Картиною, грішми, зелом.
Зійшла твоя зірка неждано,
На весь білий світ засіяв,
Посіяв в житті ти немало,
Бо слів ти чимало узнав.
Зернина лежала сто років,
Зійшла, проросла, зацвіла.
Мовчать не могла, говорила,
Всевишній знак вірний подав.
Зернинку од сну розбудили
Сльозинки пророчого сну,
Надію вони сповістили,
І сина чуття новизну.
Проснулись слова, ті, що спали,
Не можу я їх удержать,
Я хочу, щоб люди їх знали,
Бо є що багато сказать.
Ти, дійсно, був генієм в світі,
Художником справжнім, своїм,
І люблять тебе твої діти,
В життя йдуть з іменням твоїм.
Я, кажуть, на тебе похожа,
І зовні, і серце, й душа.
І як же мовчати я зможу?
Не дати комусь одкоша?
Дві мови для мене є рідні, -
Я ними двома напишу
Про те, що хвилює віднині,
Турбує і серце й душу.
Для когось я – лірик, для когось
Я, навіть, ісчадіє зла,
Мій предок, напевнеє, тоже
Спокою ніколи не знав.
Мені більш нічого не треба,
Лиш, щоб Україна цвіла,
Щаслива була щоб родина,
Багатою воля була.
У мене сімейне є щастя,
У тебе його не було.
Я теж дуже довго страждала,
Страждання для мене – зело.
Для творчості треба кохання,
Любов, яку хтось не ділив.
Кохання я маю. З любов’ю
Мене цілий світ розділив.
Шевченко є безмір, є постать,
Звертаюсь до тебе я знов.
Продовженням я твоїм стала,
І Бог є у мене – Любов.
Обидчиків всіх я простила,
І їх уже всіх я люблю,
За них вже Творця я молила,
І їм своє серце даю.
Даю їм і серце і душу,
І думки, і сльози, й слова.
Мовчати не можу, бо мушу,
Про це не мовчить голова.
Про це не мовчить моя пісня,
Та пісня у небо зліта,
І голос її щось не висне:
В ній радість звучить, красота.
Краса, бо слова із любові,
Із дружби, із честі, із слів.
Слова ці знайомі, та нові,
Щоб хтось зупинить мене смів?
Не смійте! Мовчать я не буду,
Кобзар теж колись не мовчав.
Почують мене тоже люди,
Простого шляху ти не знав.
Боротися треба за правду,
За честь, за любов, за мету,
Чомусь наперед я все знаю:
Страждаю і мучусь, та йду.
Пройти мені треба: це - іспит,
Який я складаю в житті.
О, Боженько! Дай мені сили
Не збитися щоб із путі.
Дай розуму, волі, бажання,
Терпіння, любові, прозрінь.
І вище для мене дай знання,
І сина верни, що збудив
Бажання у мене творити,
Відкрив мені очі у світ,
Бо більше не хочу я нити,
І з честю я здам Богу звіт.
Синочки, для мене кохані,
Ви рідні, але ви одні.
За вас я спокійна, бо мати
Молитву склада день при дні.
Хороші, мене зрозумійте,
Мою материнську любов.
Її відкидати не смійте,
До мене верніться ви знов.
Моя Україно, ти - мати,
У тебе проблеми мої:
Не хочуть сини тебе знати.
Хтось знає, а хтось каже: ні!
З тобою ми дуже похожі,
Проблеми об’єднують нас.
Обидві красиві ми, гожі,
І воля приходить до нас.
Приходить свобода і слово,
І щастя, і мрії збуття.
Вертайся, живи рідна мово,
Воскресни тепер з небуття!
Другие произведения автора:
КОЛЕЧКО
Мой вечер, ласковый и нежный
Мини. Завести ребёнка? А на кой?
Новые
Меню
