Намалював колись художник полотно

Намалював колись художник полотно,
Років п’ятсот, чи може щось із триста.
І на холсті прекраснеє чоло,
У образу лице возвишене і чисте.

Намалював колись, подарував
І людям і собі надію в серці.
Хай буде добре всім, маляр сказав,
В житті і в думці, бо маляр був впертий.

На покуті висіло полотно,
В простій селянській українській хаті.
Дивилися наступних поколінь
На нього кожного дитяти оченята.

Казала мати, сину, не гріши,
Дивись, на тебе невідступно зорить,
Весь час, який на світі ти єси,
Веде за руку Ангел, тож не треба спорить.

Син не боявся образу, та знав,
Що завжди-завжди була права мати.
І він про це щосили пам’ятав,
Що дітям і онукам передати.

Пройшли віки, аж поки в те село
Не завітала якась нова влада.
Село спасало образ як могло –
За це селу була мала награда.

Придумав хтось той образ заховать,
За новим, за якимсь дурним малюнком.
Не пропаде те полотно, та треба знать,
Що там було спочатку, не забуть би.

Замалював маляр червоним полотно.
То – фон, а на переднім плані
Є ковбаса і хліб, та ще вино,
І два високих гранчаки-стакани.

Це не картина – справжній це шедевр!
На виднім місці в клубі помістили.
Якби митець воскрес, то він би вмер –
Жорстоке святотатство було нині.

Висіла ця картина років сто,
Чи, може, трошки більше, трошки менше,
Картину знять рішили, бо на то
Рецензію отримали ізверху.

Та й кинули її стоять в кутку,
Зима прийде, а пічка скаже: «Треба».
І образ не надіявсь уже тут
Побачити ні сонця, а ні неба…

Тут діти бігали, й якась мала рука,
Взяла водички трохи, фарби, пензлі,
І вирішила там намалювать,
Свої, іще неписані, шедеври.

І почала водить по полотні,
Вологим пензликом, щоб якось розпочати,
Змивалась стара фарба і тоді,
Неначе очі відкривались у дитяти.

За ковбасою з салом, і вином
Обличчя появлялося потроху,
Що навіть час жорстокий не зборов,
І гарний образ був, святий, нівроку.

Дитя тоді підняло полотно,
Щоб образ на всі боки подивився,
Зібралось в зморшки все його чоло,
Бо світ бездушний і страшний відкрився.

Тут замість Бога – речі в голові,
А замість слів – позорнії розбрати.
Думок нема – інстинкт за них засів:
Нажертися, образити когось, в «любов зіграти».

Інстинкт сьогодні – то верховний бог,
Керує вчинками, словами і думками.
Мій хлопчику, спасибі, що знайшов
Той образ під червоними фонами.

Нехай відродиться і думка і душа,
І помисли хороші, чисті, добрі.
Воскреснуть хай в живих живі слова,
Прості і гарні і невідворотні.

Той образ плаче, просить і кричить:
Сучасні люди станьте, зупиніться!
Бог – є Любов, в серця його пустіть,
І хай життя новими фарбами іскриться!

Хай із любові виросте сім’я ,
З любові хай народжуються діти.
Нехай ця істина – така проста,
Та кожен тому образу зрадів би.

Пустіть до серця трошечки вогню,
Любові більш, а ще впустіть надію,
І образ в душу кожного зайде,
І скоро справдяться всі ваші мрії.