Альошенько, синок!

Альошенько, синок!
Мені хотілося, щоб кожний твій дзвінок
Був не обов’язком, а покликом почути
мій голос.
Так, хлопчику, який же ти правий,
Мій інтерес до тебе – «дуже круто».
Так, дійсно, я в тобі знайшла
Отого сина третього…
Та, нерадива мати
Не вміла вберегти дитяти,
У нього є тепер свої батьки,
Він з ними дуже гарний і щасливий…
А я, як ота «Наймичка» під тином
Все виглядаю:
Як там він? Що з ним?
Чи все в нього в порядку?
Чи він сьогодні їв?
Чи виспався?
І не перевтомився?
Чи знає він, хто я?
Чи не образив хто його невчасно?
Бо я готова кожного,
Хто сміє про нього щось поганеє сказати,
Роздерти, розтрощити, розтерзати.
Я розумію: я не маю прав,
Я розумію: силою не будеш
Навіть синові ти милою.
Він каже: «Хто ти є така?»
Питає, де була всі роки?
Чому мене покинула колись?
Тепер у сторону мою і не дивись!
Бо я не хочу!
Ти правий, сину, обіцяю, що віднині,
Не буду турбувати, як колись,
Не буду погляду твого шукати,
Не буду кликати, не буду звати
тебе,
Бо ти не хочеш.
Хлопчику, пробач,
За те, що я поганого тобі зробила,
Що я думки тобі свої відкрила.
Бо, дійсно, було би
простіше
всім,
Коли б і ти не взнав важкої правди,
Й проблем наскільки менше мав би
без мене.
Я відпущу тебе, синочку, але прошу,
Не відрікайся ти від мене зовсім,
Молю, дзвони хоч інколи, хоч трошки,
Бо я тебе, як сина старшого люблю.
І хочу знати
про тебе щось
справді хороше,
Бо я хороша мати для своїх дітей,
Та знати, що один з синів страждає,
і не допомогти?
Та де ж у серці сили ці знайти,
Щоб так спокійно у його проблеми не влізати?
Мій хлопчику, синочку мій, пробач,
Пробач, прости і відпусти мене
у прірву,
може й не звалюся.
Бо знову
не зможу
написать страшну відмову
від тебе.
Альошенько, синочку мій,
Прости!!!