Я будто не жила... Чего ждала?
Как узник - отпущения на волю.
Через решётку струйкой свет пила,
Стирая с губ крупицы горькой соли.
Частичкой солнца бывши, темноты
Пугалась до смертельного озноба!
И даже тень страшила пустоты,
Кричали вслед: "Куда бежишь, зазноба?!"
Не кинувшись в "земную благодать",
Слепила веки тьмы в ночи по встречной!
Пришедши, смерть сказала: "Что здесь взять?
Иди ка ты...своей дорогой вечной!"
-----------------------------------------------
Я наче не жила... Сто тисяч літ
Сиділа і на волю лиш чекала...
Спостерігала ластівок політ -
Землі завжди було до болю мало...
Я наче не жила... Як промінець,
блукала..."Я загублена!.. Де сонце?"
Земного дня побачивши кінець,
Я стукала у зоряне віконце...
"Я - промінь, відчиніть!" І синє скло
Мелодією вічності бриніло.
На ранок снігом сонячним мело -
І я була щасливо-очманіла!
Од ранку і до темна - от мій шлях -
Од темна до сліпучих рос по ранку...
І відлетіла... Полохливий птах
Залишив пір"я вогнянЕ на ганку!...
Другие произведения автора:
Разговор
сонет о пробуждении
Он весь день её целовал...
Это произведение понравилось: