Дещо про сни

26 апреля 2012 — Ветка Миловец

***

Іще один скінчився день шалений,
Усе замерехтіло ліхтарями,
Прошепотіли, надобраніч, клени,
Та місто ще не захлинулось снами.

Іще не впало з ніг, неначе мертве,
Іще біжить, біжить, біжить по колу,
Тримається бадьоро так і вперто,
Бо спокою не знає мегаполіс.

Два близнюки так схожі, мов краплини,
Прості- прості ім*я - то Вечір й Ранок.
На двох у них одне життя єдине,
Не знаю я, це добре, чи погано...

Брати барвистих снів не зводять брами...
Готую каву, йду до підвіконня,
Дивлюсь... Я так кохаю, до безтями,
Це місто, що хворіє на безсоння.

***
У тиху,теплу ніч бузкову,
Коли ще гомонять міста,
Тобі співає колискову
Яскрава зірка золота.

Торкає вітерець волосся,
Впліта тендітно снів стрічки,
Тут все вже згасло і вляглося,
Пташині змовкли балачки.

І ось, під місяця вітрилом,
Садок, як справжній корабель,
Несе у спокій душу й тіло,
Де мерехтіння - то пусте,

Де інше набуває значень.
Де метушня втрачає сенс,
Бо саме спокою нестача
Життя руйнує полонез.