Емігрантська канитель.
Снується
тонко, часто рветься.
А десь, за
тридев'ять земель,
снаряди нищать
твоє серце,
яке залишилося там
і
досі ще не емігрує.
Я людям цим його
віддам,
що люблять нас. Але бідує
воно
допоки - як чинить?
Є дощ простий, є
дощ залізний.
І сором, бо в цю саму
мить
ще стогін вирвавсь у Вітчизни...
І
чим я їй допоможу?
Чи рятуватися не
варто
було, тягнути за межу,
бідой
розорану, за парту,
а не в підвал,
своїх дітей?
Єдина відповідь. Єдина.
Тож
емігрантська канитель -
моя, не
їх. Як мокра глина,
тепер я сам,
хто вже давно,
здається, дещо
сформувався.
Та Бог накрив Своїм
рядном,
щоб цей сосуд не
розбивався.
22.06.2022.
Другие произведения автора:
Стихи для Бюро трудоустройства
Метаморфоза з прикутим
До неї