Я дивлюся на
них -
на щасливу
пару знайомих голландців,
що побралися
нині у селищі Меліскерке,
досить
крихітному з точку зору масштабів
України, де
місця мені не знайшлося,
але зараз
про себе не хочу...
Я дивлюся на
них.
Він працює
на тракторі.
А вона в
магазині.
Молоді,
витривалі, здорові.
Побудують
життя,
як до них
будувало одне покоління за іншим,
коли не
втручалась війна
чи розбурхане
море, що дамби трощило.
Я дивлюся на
них,
уявляючи
нас,
покоління
моє,
покоління
моєї дружини,
і без злоби
й образи питаю:
на скільки
частин
розірвала б
цю пару
та центрифуга,
у якій нас
за кілька етапів кружляло -
дев’яності,
кінець їх, двохтисячні тощо?!
Цільні,
сильні, вродливі...
Всі знайомі
мої,
що насмілились
встати до шлюбу,
вже давно
розлучилися. Хтось
зник давно,
хтось на тінь
свою перетворився.
Ну а нині
комусь поламала шию війна.
Чесне слово,
це смішно -
дивитись на
цих молодят
і порівнювати
їх з бур’яном,
диким, свіжим,
що буяє
сьогодні в моїй Батьківщині,
пнеться
вгору, вважає себе унікальним,
чує оплески
і дифірамби,
планує і
мріє,
але не помічає
косарки, що
зверху вже йде методично,
обіцяючи
тільки нічого,
канаву,
палаюче сонце,
безсилля,
розгубленість,
мари, безславний
фінал!
20.09.2023,
Меліскерке.
Другие произведения автора:
Цей український хлопець у полоні
Правда, смішно?
Дискутируя с ней
Новые
Меню
